Сучасні погляди на проблему здібностей
« Лекції з профорієнтації та профвідбору
Здібності – це такі психічні особливості особистості, які забезпечують їй успішну діяльність у певній галузі. Без здібності до спостереження немислимий письменник, лікар і психолог. У художника має бути надзвичайно розвинена зорова пам'ять, уява. У творчості інженера велике значення має абстрактне мислення. Для оператора – швидкість реакції, властивості уваги (В.І. Лебедєв, 2002).
Ніхто з людей не народжується з умінням що-небудь робити. Так не буває: людина взяла кисть і відразу стала створювати шедеври живопису або сіла у пілотську кабіну і стала керувати літаком. Людина народжується тільки з задатками.
Люди від народження відрізняються одне від одного зростом, кольором очей, формою тіла. Вони відрізняються гостротою органів почуттів, рухливістю процесів збудження і гальмування, силою нервової системи, здатністю мислити, емоціями і вольовими якостями тощо.
Проблема здібностей виникла в процесі поділу праці в період античності. Вже тоді намітилися два підходи до розуміння здібностей (їхня природженість і залежність від зовнішніх умов), у філософських міркуваннях Платона й Аристотеля. У першому напрямку інтерес представляє книга Хуана Уарте, яка починається таким наставлянням: «Для того щоб здобутки майстрів мали ту досконалість, яка була б корисною для держави, варто було б установити наступний закон: нехай тесля не займається землеробством, а ткач – архітектурою; нехай юрист не займається лікуванням, а медик – адвокатською справою; але нехай кожний займається тільки тим мистецтвом, до якого він має природний дар, і відмовиться від всіх інших. Вважаючи здібності настільки обмеженими, що кожен може опанувати тільки одну справу, але не більше, я завжди думав, що ніхто не може знати в досконалості два мистецтва, без того, щоб він виявився недосконалим в одному з них...». У підкріплення сказаному він наводить цитату з «Законів» Платона: «Нехай ніхто не буде одночасно ливарем і теслею, тому що людська природа не може одночасно володіти двома мистецтвами або двома науками. Філософ Т. Гоббс у 1651 р. стверджував: «Природа створила людей рівними у відношенні фізичних і розумових здібностей... Що ж стосується розумових здібностей, то я знаходжу в цьому навіть більше рівності серед людей, ніж у відношенні фізичної сили...»
Енциклопедист К.А. Гельвецій у своїй книзі «Про людину, її розумові здібності та її виховання» одну з глав назвав «Виховання всемогутнє», а іншу – «Усі люди зі звичайною нормальною організацією володіють однаковими розумовими здібностями». На початку книги він виділив курсивом основну ідею: «Локк і я стверджуємо: нерівність розумів є результатом відомої причини, і ця причина – різниця у вихованні». Відповідно до сучасних уявлень про проблему задатків і здібностей упритул підійшов Д. Дідро (1713-1784). «Розглядаючи положення К.А. Гельвеція, у 1774 р. він пише: «Він говорить, виховання значить усе. Скажіть: виховання значить багато. Він говорить: організація (природжені здібності) не значить нічого. Скажіть: організація значить менше, ніж це звичайно думають... Діяти так (як Гельвецій), здається мені, значить... писати одночасно і сатиру на вихователів, і апологію на них». Положення Д. Дідро – «Людина не народжується нічим. Кожна людина народжується з відомою здібністю до чого-небудь» – дотепер визнається більшістю психологів. Професору Б.М. Теплову належить фраза, що стала крилатою: «Здібність – це задаток у розвитку».
Задатки в багатьох випадках виявляються надзвичайно рано. Відомо, що Моцарт із п'яти років почав складати музику, у вісім створив перші сонати і симфонії, а в одинадцять – опери. У шість років він мав світову славу, а в чотирнадцять був обраний членом Філармонічної академії в Болонії. Трирічний І.Рєпін вирізував з папера тварин, а в шість років почав малювати з натури. Пушкін склав перший вірш у вісім, а Лєрмонтов – у десять років. Паскаль,
Лейбніц і Гаусе із раннього дитинства вражали оточуючих своїми здібностями до математики. Енріко Фермі став професором і великим вченим в області фізики в 25 років. Ірен і Фредерик Жоліо Кюрі в 28-літньому віці підійшли до відкриття штучної радіації. Цей список можна було б продовжити. Дуже цікава думка про розвиток здібностей при наявних задатках і при їхній відсутності була висловлена Г. Лейбніцем (1646-1716): «Це схоже на різницю між фігурами, що висікаються довільно з каменю або мармуру, і фігурами, що прожилками мармуру позначені або схильні позначатися, якщо скульптор скористається ними». Наскільки важко часом буває побачити ці «прожилки», говорять численні приклади з життя талановитих людей.
Так, великий І. Ньютон у школі був відстаючим і був відправлений додому через нездібність до навчання. Про В. Скотта професор університету сказав: «Він дурний і залишиться дурним». Пастер у школі не встигав по хімії.
Бєлінський був виключений з університету «за слабким здоров'ям і притім за обмеженістю здібностей». Коли Суріков вступив до Академії мистецтв, інспектор, переглянувши пред'явлені їм малюнки, заявив: «За такі малюнки вам навіть повз Академію треба заборонити ходити». Ф.І. Шаляпіна не прийняли в хористи «за нездібність до співу». Студента А. Ейнштейна його викладач Мінковський вважав нездатним до математики.
Варто також сказати, що задатки можуть виявлятися і в зрілі роки. Відомо, що у Врубеля художній талант досить швидко і зненацька проявився в 20, а в Гогена – у 38 років. Крилов почав писати в 40, а Аксаков – у 50 років.
Розвиток прихованих задатків до здібностей займатися тією або іншою діяльністю відбувається іноді наче випадково. І.Г. Песталоцці народився в 1746 р. у Цюріху і до 52 років займався сільським господарством. Під час французького вторгнення у Швейцарію (1798) біля озера Люцерн він знайшов групу дітей, що залишилися без батьків і засобів до існування, і взяв їх під своє заступництво. Три роки потому вийшла його історична книга «Як Гертруда вчить своїх дітей», в якій він сформулював провідні принципи педагогіки. Зокрема, І.Г. Песталоцці виходив з того, що понятійне мислення базується на «зоровому з'ясуванні». «Візуалізацію мислення» він вважав стрижневим елементом своєї системи, оперуючи на заняттях великою кількістю наочного матеріалу. І.Г. Песталоцці також вважав, що головна мета навчання полягає не стільки в нагромадженні знань, скільки в розвитку розумових здібностей і душевних сил дитини.
Одна за однією почали з'являтися школи, викладання в яких велося відповідно до принципів І.Г. Песталоцці. У 1802 р. відкрилася така школа в Аарау, де працював сам творець нової системи.
Після провалу на іспитах у Цюріхський політехнікум, у 1895 р., до школи Аарау поступив 16-літній А. Ейнштейн і пробув у ній всього один рік. Але цей рік справив на нього велике враження, що можна зробити висновок із висловлення, написаного в зв'язку з врученням йому Нобелівської премії; у висловленні було всього 14 рядків, але А. Ейнштейн визнав за необхідне згадати про школу Аарау, як найважливіший етап свого духовного становлення.
А. Ейнштейн розвивався в дитинстві повільно, з утрудненнями, із працею. Він пізно навчився говорити. «Нічого, Альберт, – жартував його дядько Якоб, – не з кожного виходить професор, не падай духом!». Пішов він у підготовчу школу у дев'ять років.
Можливо, саме в школі Аарау він відкрив для себе силу своєї зорової уяви й інші особливості свого, зокрема, інтуїтивного мислення, в якому головними «кодами інформації» були геометричні образи і м'язові відчуття. Та нестандартність, що у мюнхенській гімназії з її казарменим духом викликала у нього лише неприємності, дорікання і занепокоєння, зовсім по-іншому сприймалася в Аарау, де живі були традиції педагога-гуманіста і школа не тільки не придушувала, але всіляко заохочувала самобутність учнів. О. Генрі, знаходячись за ґратами як розтратник, вирішив спробувати писати розповіді, щоб добути засоби для існування улюбленої дочки. І став всесвітньо відомим письменником.
Багато видатних людей, про яких звичайно говорять, що талант у них «від бога», у своїх спогадах підкреслюють провідне місце праці в їхній творчості. «Мене вважають улюбленцем долі, –писав у 1824 р. великий Ґете. – Я не хочу скаржитися і нарікати на свій жереб. Але насправді в моєму житті нічого не було, крім важкої праці, і я можу сказати зараз, у 75 років, що за все життя і чотирьох тижнів не прожив у своє задоволення. Начебто увесь час тяг на гору камінь, що знову скачувався, і потрібно було знову тягти його нагору».
Знаменитий винахідник Едісон якось сказав: «Геній – це на один відсоток натхнення, а на дев'яносто дев'ять відсотків потіння». Сам він умів «упрівати», його робочий день у середньому складав 19 г. 30 хв. Спав він не більше 2-3-х годин на добу. Коли йому виповнилося 50, він дозволив собі розкіш скоротити свій робочий день на 30 хв. Після 70 років він працював близько 18 годин щодня. «Я, – писав Ф.І. Шаляпін, – узагалі не вірю в одну рятівну силу таланту, без завзятої роботи... Я рішуче і суворо вигнав з мого робочого побуту тлетворне російське слово «либонь» і покладався на свідоме творче зусилля... І після успіхів, достатніх для того, щоб закрутити голову самій стійкій молодій людині, продовжував учитися, у кого скільки міг, і працював... Я думаю, жоден швець, – я в юності мав честь бути шевцем... – як би він не був талановитий, не може відразу навчитися добре робити чоботи, хоча б він учився цьому п'ять років».
Про цілеспрямованість і завзятість А.Ейнштейна при створенні теорії відносності можна скласти уявлення за одним маленьким епізодом, що відноситься до 1905 р. Якось він після довгої розлуки зустрів свого товариша по політехнікуму Гроссмана. Після загальних фраз А. Ейнштейн раптом запитав:
— Що ти думаєш про ефір?
— На жаль, нічого.
— Чи є в тебе думка з приводу досвіду Майкельсона?
— На жаль, немає.
— Я думаю про це невідступно от уже чотири роки.
А. Ейнштейн умів працювати безупинно, систематично, цілеспрямовано. Однак відомо чимало випадків, коли від природи обдаровані діти надалі не розвили свої задатки в здібності, тому що завзято не займалися, здавалося б, призначеною їм долею діяльністю.
Усе сказане повною мірою відноситься до розвитку будь-яких здібностей. Тільки в завзятій праці можна розвинути здібність навіть у тих випадках, коли, здається, немає ніяких задатків до того або іншого виду діяльності. Хрестоматійним прикладом у цьому плані є неперевершений оратор античної Греції Демосфен.
Натхнення вченого або художника цілком залежить від бажання віддавати усі свої душевні сили творчості. Надзвичайно повчальне відношення П.І. Чайковського до натхнення: «Працювати потрібно завжди, і дійсно чесний артист не може сидіти склавши руки, з приводу того, що він не налаштований на роботу. Натхнення – це така гостя, що не любить відвідувати ледачих. Вона приходить до тих, які її викликають. Весь секрет у тім, що я працював щодня й акуратно. У цьому відношенні я володію залізною волею, і коли немає особливого натхнення до заняття, то завжди вмію змусити себе перемогти неприхильність і захопитися. Я наказав собі щоранку що-небудь зробити і домогтися сприятливого стану духу для роботи».
Однією з неодмінних умов перетворення задатків в здібності є любов до обраної професії. Талант розвивається з жагучого почуття любові до справи. Без любові, без захопленої праці неможливо розвинути здібності. Так, будучи обдарованою людиною, І.Є. Рєпін у молодості малював з таким захопленням, що в результаті перевтоми іноді непритомнів. Прийшовши до тями, він знову брався за пензель. К. Чуковський згадує, що художник відразу після сніданку поспішав у свою майстерню, де працював до вечора. До старості в І.Є. Рєпіна права рука стала працювати усе гірше і гірше. Тоді він навчився працювати лівою, а коли від старечої слабості вже не міг тримати в руках палітру, то за допомогою особливих ременів вішав її собі на шию і так працював з ранку до ночі.
Звичайно, творчі досягнення залежать не тільки від психологічних особливостей особистості, але і суспільно-історичних умов, від потреби епохи і тих конкретних задач, що стоять перед виробництвом. З одного боку, природні задатки робітників утворять той ґрунт, на якому виростає розподіл праці, з іншого боку – виробництво розвиває робочі сили (здібності), які за своєю природою придатні лише до однобічних специфічних функцій.
Природно, історія знає талановитих людей, які завзятою працею реалізували себе і домоглися визнання. Але вона умовчує, скільки людей роками самовіддано працювали в різних областях науки і мистецтва, у сфері виробництва, так і не домігшись успіху. Щоб стати великим піаністом, потрібно їм народитися, стверджує доктор К. Вагнер. Він конструював апарат для вивчення рухливості руки. У результаті десятилітніх досліджень він прийшов до висновку, що розмах і швидкість руху є уродженими і їх не можна збільшити навіть тривалим тренуванням. Той, хто всупереч цьому продовжує завзято тренуватися, ризикує одержати запалення сухожиль.
Рукописи багатьох книг так і залишилися лежати «мертвим» вантажем у столах або коморах; картини художників, які не відбулися, віднесено на горища, порошаться як мотлох. А скільки людей, що додавали героїчних зусиль до оволодіння тією або іншою професією через відсутність задатків, так і не змогли досягти не тільки досконалості, але і хоча б трохи опанувати нею.
Здібності не даються людині в готовому вигляді. Вони є результатом розвитку задатків у процесі визначеної діяльності. Високий результат, що легко досягається, у професійній діяльності визначається природними даними, точніше, переважно природними даними. І чим чіткіше виражений задаток, тим менше часу потрібно людині для реалізації його в здібність. Розвиток здібностей і їхню динаміку можна простежити, виходячи з діалектичного зв'язку придбаного й уродженого, біологічного та соціального.