Дисципліни:

Психодіагностика особистості


« Лекції з профорієнтації та профвідбору

Особистість це за життя сформована система індивідуально- своєрідних рис особистості, якими визначається своєрідне для певної людини мислення і поведінка.

Висловлювання суб'єкта – прояв його самоспостереження, мають бути узяті не як сукупність положень, що складають готову істину про суб'єкта, а як більш-менш симптоматичні прояви, справжня природа яких має бути виявлена дослідниками в результаті їхнього зіставлення з відповідними об'єктивними даними. Об'єктивний аналіз висловлень обстежуваного призводить нерідко до результатів, відмінних або навіть прямо протилежних їх безпосередньому змісту (С.Л. Рубінштейн).

Особистісні опитувальники – класичний зразок суб'єктивного діагностичного підходу. Опитування – один з найменш надійних способів одержання знання про особистість, і тому цілком зрозуміле давнє прагнення дослідників до його об'єктивації. Це знаходить своє вираження насамперед в зростаючих вимогах до надійності і валідності особистісних опитувальників.

Особистісні опитувальники являють собою реалізацію суб'єктивного підходу до дослідження особистості з вербальним (мовним) поданням тестового матеріалу.

Опитувальники в широкому значенні – широка група психодіагностичних методик, завдання яких представлені у вигляді запитань чи тверджень.

Опитувальники призначені для отримання об'єктивних і (чи) суб'єктивних даних зі слів обстежуваних.

Прототипом сучасних особистісних опитувальників вважається розроблений Р. Вудвортсом (1917) «Бланк даних про особистість», призначений для скринінга осіб, які призиваються на військову службу (питання стосувалися відхилень у поведінці і були розроблені на основі вивчення автором невротичної симптоматики). За минулі десятиліття опитувальники одержали найширше поширення в діагностичних дослідженнях в усьому світі.

Працюючи з особистісними опитувальниками, що були, є й у доступному для огляду майбутньому будуть найбільш популярними інструментами оцінки особистості, кожен фахівець-психолог має чітко знати, що являють собою ці психодіагностичні методики, що ховається за їхнім фасадом; цьому і присвячена розглянута класифікація опитувальників, форми питань тощо.

Нині нашими психологами приділяється все більша увага питанням конструювання особистісних опитувальників, психометрично-коректної адаптації закордонних, розробці оригінальних шкал, проблемам валідності і надійності. Проте ще дуже мало робіт, в яких опитувальники не просто використовуються для одержання яких-небудь даних про особистість (таких робіт дуже багато), а самі виступають як об'єкт вивчення. Простота застосування опитувальників, легкість обробки отриманих результатів, їхня наочність, обґрунтованість закордонних інтерпретаційних схем численними і, здається, цілком переконливими дослідженнями, – усе це часто породжує ілюзію, що в підсумку ми маємо у своєму розпорядженні об'єктивне і достовірне знання про особистість. Небезпека цієї ілюзії в тім, що вона веде від справді наукового, поглибленого вивчення особистості до підміни його зовні достовірними показниками і кореляціями. Формування відносин до особистісних опитувальників у радянській психології проходить через різні етапи. У 1950-і pp. вони були фактично невідомі науковій громадськості і цілком відкидалися як інструмент вивчення особистості. При цьому вказувалося, що «розповсюджені в Америці характерологічні анкети та «інвентарі», по суті, представляють наругу над людиною». Наприкінці 1960-х pp. їх, як і інші психодіагностичні методики, починають боязко, а потім усе активніше застосовувати аж до того, що виникає, на думку Б.В. Зейгарник (1971), «епідемія опитувальників». Характеризуючи цю «епідемію», варто помітити, що дійсно, до початку 1970-х pp. опитувальники стають досить популярними в СРСР. Однак це, як правило, лише зовні схожі із закордонними, кустарні методики, про валідність і надійність яких мова навіть не велася, оскільки психометричні характеристики діагностичних інструментів знаходилися ще поза полем зору дослідників.

Особистісні опитувальники зовні представляють собою різної величини перелік питань чи тверджень, на які обстежуваний має відповісти відповідно до запропонованої йому методики. Кількість питань значно варіює. В одних опитувальниках 20 завдань, в інших – декілька сотень (наприклад, ММРІ складається з 550 тверджень). Безліч особистісних опитувальників, розроблених до теперішнього часу, за діагностичною спрямованістю можна поділити на опитувальники:

рис особистості (наприклад, опитувальники Р. Кеттелла);

типологічні (наприклад, опитувальники Г. Айзенка);

мотивів (наприклад, опитувальник А. Едвардса);

інтересів (наприклад, опитувальники Г. Кюдера);

цінностей (наприклад, опитувальник Д. Супера);

установок (наприклад, шкала Л. Терстоуна)

Відповідно до принципу, закладеного в основу конструювання, варто розрізняти:факторні опитувальники, для конструювання яких використовується факторний аналіз (наприклад, опитувальники Р. Кеттелла). Застосування емпіричних опитувальників для симптоматичної діагностики і пов'язані з цим проблеми мають більшою мірою технічний характер. Точність діагнозу, що здійснюється за їхньою допомогою, багато в чому буде залежати від повноти розкриття статистичних закономірностей. Індивідуалізація таких опитувальників, що досягається при використанні картини захворювання, дозволяє намітити оптимальні шляхи терапії і корекції, об'єктивно оцінити їхній ефект; емпіричні опитувальники, котрі створюються на основі критеріально- ключового принципу (наприклад, ММРІ). Терміном «факторні опитувальники» по суті справи поєднуються два їхні типи – опитувальники типологічні й опитувальники рис особистості. Наприклад, опитувальник Айзенка, розроблений на основі виділення типів особистості як цілісних утворень, що не зводяться до набору рис (факторів). Такий підхід до конструювання опитувальника вимагає групування обстежуваних, а не особистісних ознак (В.М. Мельников, Л.Т. Ямпольський, 1985). У цьому випадку діагностика здійснюється на основі зіставлення з відповідним типом особистості, і факторний аналіз використовується для угрупування обстежуваних за ступенем близькості в просторі вимірюваних особистісних ознак. Причому, у випадку досліджень Айзенка мова йде про «угрупування обстежуваних на задані групи» (про кожного обстежуваного заздалегідь відомо, до якої групи він належить). Задача зводиться до того, щоб знайти правило поділу цих обстежуваних на задані групи за психологічними ознаками.

Можливий і інший шлях – угрупування особистісних ознак (рис), а не обстежуваних, відповідно діагностика здійснюється за ступенем виразності цих рис. Досить типовим представником опитувальників особистісних рис можна назвати 16-ФЛО Кеттелла. Тут факторний аналіз є методом перетворення вихідного, досить великого набору груп тісно пов'язаних між собою ознак у простішу та змістовнішу форму методом, що дозволяє, на думку Кеттелла, «відкривати основні первинні властивості особистості».

Нарешті, всі особистісні опитувальники можуть бути розподілені на ті, котрі призначені для виміру якої-небудь однієї якості (властивості) або декількох. Позначимо їх як одномірні і багатомірні. Фактично всі опитувальники можуть бути використані не тільки для індивідуального, але і для групового обстеження. Останнім часом досить розповсюдженим є пред'явлення завдань опитувальників за допомогою комп'ютерів, однак при цьому потрібно, як вже говорилося, пам'ятати про необхідність їх рестандартизації.

Застосування особистісних опитувальників дозволяє встановити:

• індивідуальну або кількісну міру вираженості психічних властивостей особистості;

• їх інтраіндивідуальні взаємозв'язки, тобто зв'язки на рівні окремої особистості;

• інтеріндивідні зв'язки, що дозволяють порівнювати між собою різних осіб.

Ці зв'язки та взаємозв'язки, а також індивідуальна міра вираженості психічних властивостей і визначають своєрідність особистості, яка і є об'єктом психологічної діагностики. Мета психологічної діагностики – прогнозування поведінки особистості в різних сферах життєдіяльності (спілкування, трудова, профілактика тощо). Виходячи з цього, для психологічної діагностики важливими є два питання:

• що таке психічні властивості?

• яким чином можна виявляти та оцінювати психічні властивості?

На початку XX ст. з подачі М. Россолімо людина, як об'єкт дослідження постає у вигляді набору параметрів, які він назвав профілем особистості, що було зроблено в його роботі «Психічні профілі» (1910) з метою прогнозування поведінки людини в звичайних ситуаціях; при цьому кожен показник з профілю називався рисою.

За походженням та сферою застосування виділяють три класи рис:

1. Конституціональні риси (обумовлені властивостями організму,його конституцією і задають обмеження для максимально широкого класу ситуацій).

2. Індивідні (обумовлені досвідом життєдіяльності в певних, відносно широких, соціально-нормативних ситуаціях) –темперамент.

3. Особистісні (обумовлені внутрішньою роботою особистості над аналізом та прогнозуванням власної поведінки).

В особистісних опитувальниках найбільш розповсюджені такі форми питань (тверджень):

1.Питання, що передбачають відповіді типу «ні». Такі питання легко формулюються, звичайно зрозумілі, відповіді на них не важкі для обстежуваних. Наприклад: «Ви ходите повільно і неквапливо?» Варіанти відповідей: «так», «ні».

2. Питання, що передбачають відповіді типу: «так», «щось середнє», «ні». Додається непевна відповідь. Як правило, непевні відповіді неінформативні, а в опитувальниках із середньою категорією відповідей може актуалізуватися відповідна установка, що спотворює одержувану інформацію (див. про це далі). Використання такої форми питань пов'язане з тим, що в деяких обстежуваних виникає дратівливість, відмовлення від роботи в тому випадку, коли їх змушують відповідати тільки ствердно або негативно. Наприклад: «Я завжди здатний строго контролювати прояв своїх почуттів».

Принцип конструювання тестів на основі емпіричного виявлення деяких психологічних ознак дозволяє диференціювати релевантні критеріальні групи від контрольних.

3.Питання, що передбачають відповіді типу «правда – неправда», або так звані альтернативні завдання. Власне кажучи, вони мало відрізняються від дихотомічних («ні»). Наприклад: «Я ненавиджу втискуватися в переповнений автобус».

4. Питання, що передбачають відповіді типу «подобається – не подобається» (одне слово або фраза). Така форма питань використовується рідко.

5. Питання, що передбачають відповіді за рейтинговими шкалами. До питань додаються шкали: скажімо, 7-бальна з крайніми значеннями «завжди» і «ніколи». Основні проблеми, що виникають при такій формі питань, пов'язані з різним розумінням обстежуваними термінів, що вказують на частоту, і можливістю появи установки на «крайні» відповіді. Наприклад, «У присутності підлеглих я намагаюся показати свою перевагу». Варіанти відповідей: «завжди», «дуже часто», «часто», «від випадку до випадку», «рідко», «дуже рідко», «ніколи».

6. Питання, які передбачають відповіді, що є варіантами «так», «затрудняюся», «ні». Це можуть бути такі відповіді, як «ніколи», «згоден», «не впевнений» «не згодний» і т.п. Підбір того або іншого варіанта обумовлюється значеннєвими особливостями питання (твердження). Наприклад: «Бувають періоди, коли мені важко втриматися від жалості до самого себе». Варіанти відповідей: «часто», «іноді», «ніколи».

7. Питання, що передбачають відповіді на основі вибору з декількох запропонованих обстежуваному розгорнутих висловлень. Як правило, це завершальна пропозиція фрази, одну з яких і необхідно обрати. Використовуються два, три і більше варіантів вибору.

Одержувані за допомогою особистісних опитувальників дані наводяться у вигляді кількісних оцінок, що у багатомірних шкалах, як правило, перетворюються в різного типу стандартизовані показники. Результати для наочності можуть бути представлені, наприклад, у вигляді «профілю особистості» або «дискограми».

Ефективне використання тесту залежить від врахування багатьох факторів, серед яких найважливішим є теоретична концепція, на якій базується той чи інший тест.

Психологічний конструкт є теоретичною побудовою, запропонованою для пояснення й організації деяких аспектів існуючого знання, наприклад, про особистісні риси або особливості й їхні прояви в поведінці. Цей конструкт, будучи частиною авторської концепції, має бути цілком відмежований від інтерпретацій, що випливають з інших теорій. Користувач тесту має бути достатньою мірою ознайомлений з теоретичними підставами використаної методики, що дозволить йому зіставити і погодити власну концепцію конструкта з концепцією автора тесту і здійснювати адекватну інтерпретацію. Узагальнюючи існуючі теоретичні концепції в психології, Р. Нємов (1995) пропонує таку схему для визначення теорій особистості та засад для їх класифікації:

Сучасні теорії особистості

№ з/п

Засади для кваліфікації

Теорії особистості

1

Спосіб пояснення поведінки

1. Психодинамічні

2. Соціодинамічні

3. Інтеракціоністські

2

Спосіб отримання даних про особистість

1. Експериментальний

2. Не експериментальний

3

Кут зору на особистість

1. Структурні

2. Динамічні

4

Вік, стать

1. Шкільний та дошкільний період

2. Все життя від народження до смерті

5

Поняття, в яких описується особистість

1. Риси, якості, властивості особистості

2. Форми поведінки

Раніше було сказано про те, що опитувальники відповідно до принципу, покладеного в основу конструювання, можуть бути емпіричними і факторними. Створення емпіричних опитувальників відбувається шляхом пошуку питань (завдань), що дозволяють розділяти групи обстежуваних, підібрані на основі якого-небудь критерію, що має відношення до поведінки або властивості особистості, яка тестується. Найчастіше таким критерієм є клінічний діагноз або синдром. Наприклад, твердження шкал ММРІ формувалися з тих, на які найчастіше певним чином відповідали хворі різної нозологічної приналежності. Відповідно, застосовуючи цей опитувальник, ми встановлюємо «близькість» обстежуваного до одного з типів дисгармонійного розвитку особистості. Такий підхід дозволяє обмежитися розумінням відповідей як емпіричних показників і не вимагає аналізу причинно-наслідкових зв'язків. Емпіричним опитувальникам віддають перевагу багато психологів-практиків за кордоном.

Застосування емпіричних опитувальників для симптоматичної діагностики і пов'язані з цим проблеми мають більшою мірою технічний характер. Точність діагнозу, що здійснюється за їхньою допомогою, багато в чому буде залежати від повноти розкриття статистичних закономірностей. Висловлювана іноді супротивниками думка про непродуктивність подібних опитувальників тестування в будь-якій формі для рішення, наприклад, задач клініко-психологічної діагностики нібито тому, що одержувані з їхньою допомогою «коди і криві повертають клініці її ж синдроми, нозологічні форми, типи психопатій тощо, але тільки у формалізованому виді» неправомірна. Індивідуалізація таких опитувальників, що досягається при використанні картини захворювання, дозволяє намітити оптимальні шляхи терапії і корекції, об'єктивно оцінити їхній ефект.

Терміном «факторні опитувальники» по суті справи поєднуються два їхні типи – опитувальники типологічні й опитувальники рис особистості. Наприклад, опитувальник Айзенка, розроблений на основі виділення типів особистості як цілісних утворень, що не зводяться до набору рис (факторів). Такий підхід до конструювання опитувальника вимагає групування обстежуваних, а не особистісних ознак (В.М. Мельников, Л.Т. Ямпольський, 1985). У цьому випадку діагностика здійснюється на основі зіставлення з відповідним типом особистості, і факторний аналіз використовується для угрупування обстежуваних за ступенем близькості в просторі вимірюваних особистісних ознак. Причому, у випадку досліджень Айзенка мова йде про «угрупування обстежуваних на задані групи» (про кожного обстежуваного заздалегідь відомо, до якої групи він належить). Задача зводиться до того, щоб знайти правило поділу цих обстежуваних на задані групи за психологічними ознаками.

Можливий і інший шлях – угрупування особистісних ознак (рис), а не обстежуваних, відповідно діагностика здійснюється за ступенем виразності цих рис. Досить типовим представником опитувальників особистісних рис можна назвати 16-ФЛО Кеттелла. Тут факторний аналіз є методом перетворення вихідного, досить великого набору груп тісно пов'язаних між собою ознак у простішу та змістовнішу форму методом, що дозволяє, на думку Кеттелла, «відкривати основні первинні властивості особистості».

Не слід думати, що емпіричні опитувальники, на відміну від факторних, не ґрунтуються на яких-небудь теоретичних поглядах, позиціях. Строго кажучи, у будь-якому емпіричному опитувальнику реалізована певна теорія. Наприклад, у ММРІ в якості такої виступає клінічна класифікація Крепеліна, а також уявлення про норму як «розведену» патології. У факторних опитувальниках теорії їхніх авторів виступають більш явно. У будь-якому випадку ігнорувати теорії, на основі яких розробляються ці психодіагностичні інструменти, оперуючи, як це іноді робиться, лише кількісними даними за вимірюваними тією або іншою методикою показниками, –шлях, що веде до помилок у діагнозі та прогнозі. З огляду на вищевикладене і для прикладу докладніше зупинимося на теоретичних поглядах Г. Айзенка, автора одного з найпопулярніших в СНД (і не тільки в СНД) опитувальників. Цей опитувальник, як відомо, спочатку був призначений для діагностики нейротизму, до якого незабаром додалася екстраверсія – інтроверсія, а пізніше –такий особистісний вимір, як психотизм. Хоча опитувальник Айзенка, доповнений цим виміром, не одержав широкого поширення в дослідженнях психологів СНД, проте саме на цьому вимірі варто зупинитися докладніше для ілюстрації впливу теорії на конструювання цього типу особистісних методик.

Ще у своїх ранніх роботах Г. Айзенк (1952) під впливом ідей Е. Кречмера розглядав психотизм, як особливий параметр особистості. Перший опитувальник, що включає шкалу психотизму (Р), з'являється набагато пізніше (1975). Г. Айзенк і С. Айзенк (1975) при виділенні психотизму як особистісного виміру виходили з того, що:

1. Психічні розлади і норма утворюють деякий континуум.

2. Невроз і психоз – різні і незалежні один від одного виміри. Проголошення нерозривного зв'язку між психозом і нормою викликало різку критику опонентів.

Зауважимо, що вихідне положення про існування континууму «психічний розлад –норма» (від крайнього ступеня виразності до норми) не є чимось новим. На цій основі створювалися попередні особистісні шкали (N і Р). їхній автор вважає, що замість традиційної класифікації психічних захворювань з безліччю відмежованих одна від одної рубрик, необхідно розробити і використовувати систему вимірів, в яких представлені найважливіші характеристики особистості, визначені на основі обстеження психічно нормальних осіб.

Старомодна і помилкова «модель хвороби» має бути замінена системою вимірів. «Континуальність, таким чином, заміняє дисконтинуальність, а вимір –дискретну класифікацію». За минулий час два виміри доповнюються третім, а в іншому погляди Айзенка залишаються незмінними.

Д. Бішоп відзначає, що Г. Айзенк, стверджуючи про існування безперервного зв'язку між психозом і нормою, неодноразово змінював своє розуміння цієї континуальность В одному випадку континуум розглядається на рівні клінічних симптомів.

Іншими словами, взяті з клініки симптоми психозу переносяться на опис поведінки нормальних людей. «Усі поведінкові прояви, що виявляються в психотичного хворого, можуть спостерігатися й у так званої «нормальної» людини, причому у різному ступені».

На підтримку так званої континуальності залучаються дані факторного аналізу, вихідним матеріалом якого були відповіді лікарів-психіатрів більш ніж на 500 питань, що стосуються проявів у їхніх пацієнтів різних симптомів психічних розладів. На адресу такого роду досліджень висловлювалося чимало критичних зауважень, що зводять нанівець отримані результати (суб'єктивізм оцінок лікарів, оперування застарілими діагностичними схемами, відсутність нормального розподілу даних, особливо у випадку симптомів психозу, що не дозволяє застосовувати факторний аналіз, та ін.).

В іншому випадку поняття континуальності використовується стосовно до показників психозу, що корелює з клінічними симптомами, але їм неідентичне. Д. Бішоп, аналізуючи дослідження, в яких Айзенк бачить підтвердження цієї ідеї, показує відсутність строгих доказів того, що континуальні особистісні перемінні, нетотожні психіатричним симптомам, прямо відображають процеси, що ведуть до їх появи.

В цьому суть «доказового» експерименту – обстеження груп психотичних хворих, хворих неврозами і здорових осіб за допомогою великого набору різнорідних тестів (гострота зору, здатність упізнання «розмитих» об'єктів, швидкість розумових операцій, шкірно-гальванічна реакція та ін.). Зазначений експеримент з відповідними групами обстежуваних дав змогу диференціювати два фактори: нейротизм і психотизм. Залишається незрозумілим, чим керувалися дослідники, включаючи в набір тестів ті або інші методики.

Використані показники позбавлені теоретичного обґрунтування і, мабуть, не можуть бути зрозумілі як внутрішні умови, що викликають психотичні симптоми. Торкаючись особливостей статистичного розподілу Р-показників у популяції, Д. Бішоп зауважує, що цей особистісний вимір може бути представлено і як артефакт, як наслідок використаної статистичної техніки.

Нарешті, у роботах Айзенка можна знайти, що континуальність постулюється стосовно того, що він називає схильністю до психозу, і це нібито відповідає сучасним генетичним теоріям шизофренії. І тут Бішоп підтверджує непослідовність, суперечливість поглядів Айзенка.

В принципі у будь-якому діагностичному дослідженні здорових осіб за допомогою клінічних шкал явно або неявно допускається можливість опису їхніх індивідуальних особливостей у поняттях психопатології. Методологічно «однаково некоректними є як шлях від патології до тлумачення нормальних характерів, так і протилежний шлях від норми до тлумачення характерів при патології» (С.Я. Рубінштейн, 1979).

У довіднику до опитувальника знаходимо, що термін «психотизм» означає істотну рису особистості, що виявляється в різному ступені в усіх людей; якщо вона виражена в помітному ступені, то ця людина схильна до розвитку психічних відхилень. Однак володіння такою схильністю ще зовсім не свідчить про істинний психоз, лише в дуже невеликої кількості осіб з високими Р-показниками є ймовірність розвитку психозу протягом їхнього життя».

По суті, це визнання відмінності між психозом і нормою, повернення до тих традицій психіатрії, проти яких повстає автор. Це підкреслює й Бішоп: «Якщо Айзенк визнає, що обговорює питання про схильність до психозу, то він має або вивести нове визначення психозу, або погодитися зі старим, оскільки Айзенк не визначає своє розуміння психозу; можемо припустити, що він має на увазі звично прийняте діагностичне поняття». Бішоп дійшов висновку, що виявлення залежності між типом особистості та деякими захворюваннями аж ніяк не свідчить про фундаментальну залежність між цими захворюваннями, а отже, Айзенк не пропонує власної, відмінної від інших теорії психозу. Аналогічно, пише Бішоп, можемо стверджувати, що існує континуум між худорлявістю й гладкістю. Огрядність пов'язана з підвищеним ризиком захворювання, наприклад серцево-судинного. Але з цього не випливає, що серцево-судинні захворювання складають континуум з нормою. Також огрядність пов'язана з багатьма хворобами, але це не дає приводу думати, що всі ці захворювання знаходяться в тісному зв'язку одне з іншим.

Звертання до даних, що наводяться в довіднику, легко переконує в тім, що Р-шкала не може бути використана як клініко- діагностичний інструмент, тому що не дає можливості відрізнити психічно хворих від здорових, як, додає Бішоп, й інші шкали Айзенка. Підсумки валідизації шкали як індикатора схильності до психозу, представлені Г. Айзенком і С. Айзенк, не відповідають ними ж висунутій вимозі про те, що психотичні хворі мають одержувати особливо високі показники.

Відповідь Айзенка (1977) на критику зводиться в основному до того, що не слід виходити з даних, опублікованих у довіднику до особистісного опитувальника, тому що воно носить скоріше технічний, ніж теоретичний характер. Висловлювалася і думка про те, що результати, отримані за допомогою Р-шкали, мають бути обов'язково зіставлені з показниками шкали «неправди», тому що хворі схильні ховати свої щирі думки.

Обґрунтованість своєї концепції психотизму Айзенки аргументували матеріалами досліджень, описаними у книзі «Психотизм як особистісний вимір», що вийшла у світ вже після опублікування статті Бішопа. У завершенні огляду емпіричних даних робиться висновок про те, що «можемо говорити про наявність загального фактора – психотизму, а не про такі різко відмежовані захворювання, як шизофренія і маніакально-депресивний психоз». І далі: «думаємо, що існує полігенна особистісна риса – психотизм, що переважно формується генами малого значення, які діють адитивно. Кількість активних генів детермінує ступінь психотизму, який демонструється індивідом, а ці гени взаємодіють із ще не визначеними факторами середовища». Відзначається також, що дослідження спадкоємних факторів при шизофренії вказують на тісний зв'язок між психозом і злочинністю (що і було використано при валідизації Р-шкали).

Для того щоб зробити свою теорію більш доступною, автори широко використовують приклади з художньої літератури. Також досить сумнівні міркування про певну біологічну перевагу шизофренічного генотипу (висловлюється думка, що таким особам властиве творче мислення). На підставі результатів застосування опитувальника особистість (непатологічна) з високими показниками за Р-шкалою характеризується подружжям Айзенків як егоцентрична, безпристрасна, неконтактна, з високим положенням у суспільстві, яке дозволяє стежити за собою (виглядати елегантно), думати тільки про себе.

Кожне з наведених положень вразливе для критики, що може бути здійснена в плані авторської концепції психотизму й в аспекті діагностичної цінності шкали, запропонованої для його виміру. Ідея, що відстоюється авторами, про існування загального для всіх фактора психотичних розладів не нова. Концепція єдиного психозу має давню історію. У психіатрії неминуще значення цієї концепції вбачається в тім, що за її допомогою були виявлені загально-патологічні закономірності, властиві всім психічним захворюванням і виявляються при аналізі їхньої клінічної симптоматики і перебігу. Однак на сучасному рівні знань існування єдиного психозу (як реальної хвороби) не може вважатися доведеним, а проходження цієї концепції веде до антинозологізму, тобто до заперечення існування окремих форм психічних захворювань (Е.Я. Штернберг, 1973).

Критику дискримінативних можливостей Р-шкали знаходимо в роботі Блока (1977). Цей автор виявляє протиріччя експериментальних даних, що наводяться в довіднику, найважливішому положенню Г. Айзенка і С. Айзенк про те, що особи, в яких було діагностовано психоз, мають одержати високі показники за Р-шкалою. Зіставлення середніх величин за шкалою психотизму в здорових і хворих психозом чоловіків (відповідно: 3,78 ± 3,09 і 5,66 ± 4,02) дозволяє дійти висновку, що «на кожного хворого психозом, який одержав за Р-шкалою оцінку, рівну або вище середньої, буде приблизно 50 нормальних осіб з такими самими оцінками» (Вlоск, 1977). Аналогічна картина виявляється й у групах жінок.

Нагадаємо, що подружжя Айзенків наполягають на сукупному розгляді результатів за Р-шкалою зі шкалою «неправди», тому що хворі схильні до дисимуляції, а це знижує оцінки за шкалою психотизму. Відштовхуючись знову ж від даних, опублікованих П. Айзенком, Блок указує, що «дуже великі розбіжності за шкалою «неправди» властиві психотичним хворим, несуттєво відображаються на паралельно отриманих оцінках за Р-шкалою». Усе це дає підставу Л. Блоку задатися питанням про зміст шкали психотизму, зверненої, як він вважає, до агресивного, імпульсивного, позбавленого совісті індивіда. Саме це дозволяє пояснити, чому ув'язнені або асоціальні типи одержують по ній показники більш високі, ніж нормальні люди. Психотичні хворі, припускає Л. Блок, одержать більш високі оцінки в порівнянні з нормою через такі їхні особливості, як нестійкість, неуважність, «відключеність» від ситуації (випадковий характер відповідей).

Автори Р-шкали, відповідаючи на цю критику, в основному обмежуються вказівкою на те, що їх ціль «не полягала в створенні допоміжного засобу для діагностики психотичних розладів або розрізнення психотичних хворих від нормальних». Шкали призначені для «перевірки визначених теорій про природу особистісних рис, що лежать в основі психозу, і їхніх відносин до інших захворювань».

Нездатність Р-шкали диференціювати психотичних хворих від здорових є «побічним і навіть таким, що не має прямого відношення до основної проблеми результатом». Це суперечить раніше висловленому положенню про значну подібність між поняттям психотизму і психіатричним діагнозом. «Якби не було такої залежності, то, безперечно, було б зовсім невиправданим використання термінів «нейротизм» і «психотизм» стосовно суто психологічних вимірів» (Г. Айзенк, С. Айзенк, 1976).

Усе вищевикладене дозволяє зробити висновок про те, що впровадження особистісного виміру «психотизм» не має під собою строго наукового обґрунтування. Експериментальні дані, на які спираються автори цього виміру, суперечливі, а використання шкали психотизму може сприяти появі помилкових діагностичних орієнтирів.

Досить докладним, хоча і не в усіх деталях, розглядом концепції психотизму і валідності Р-шкали як діагностичного інструмента ми переслідували цілком визначену мету – розкриття часто ігнорованих у практиці залежностей, що можуть існувати між методикою і теорією особистості.

Виділені Г. Айзенком виміри особистості розглянуті нами на прикладі тільки одного з них – психотизму, але це не означає, що інші підлягають критиці менше. Так, Гілфорд (1975, 1977), не відкидаючи екстраверсію в якості одного з найважливіших вимірів особистості, доводить помилковість поглядів Айзенка на те, що цей фактор другого порядку –це сполучення двох факторів першого порядку: S (товариськість) і R (імпульсивність). Айзенк (1977) не зміг переконливо спростувати і цю критику.

Не менш вразливий підхід, що ґрунтується на виділенні рис особистості. Дослідженням Кеттелла, найвидатнішого представникам цього підходу, властивий виражений емпіризм, зневага якими-небудь вихідними теоретичними уявленнями про зміст і кількість визначних рис особистості. При вибраній автором 16PF техніці збору даних нічого не відомо про функціональні зв'язки між перемінними, ці зв'язки виражаються лише у вигляді кореляцій – міри лінійної залежності між ними. А. Анастазі (1982) зауважує, що фактори, які виявляються за допомогою кореляції суб'єктивних оцінок, скоріше можуть відображати вплив соціальних стереотипів та інших постійних помилок у судженнях, ніж структуру властивостей особистості. Підтвердженням цього є неможливість відтворення первинних факторів Кеттелла. Кеттеллу не вдалося верифікувати і вихідну гіпотезу про ідентичність структурних елементів у факторах, виділених на основі L-даних, отриманих шляхом реєстрації реальної поведінки людини в повсякденному житті, і тих, котрі виділені на основі Q-даних, отриманих за допомогою опитувальників. Таким чином, в оцінці результатів, отриманих за допомогою факторних опитувальників, необхідна велика обережність.

Отже, використання особистісних опитувальників у психодіагностиці має давню історію. За своєю популярністю серед психологів-практиків вони вже не одне десятиліття займають перше місце серед інструментів оцінки особистості. Розмаїтість цих методик настільки велика, що, напевно, важко знайти ту якість або тип особистості, для виміру яких не було б розроблено відповідних опитувальників. Надання переваги у використанні опитувальників психологами-практиками, які зіштовхуються з необхідністю оцінки особистості, цілком зрозуміло. Простота застосування, порівняльна легкість в обробці даних були і залишаються досить привабливою стороною особистісних опитувальників. При цьому нерідко залишаються в тіні проблеми, пов'язані з вірогідністю отриманих результатів. Розглянуті вище дослідження дозволяють подивитися на процес формування відповідей на питання (твердження), що ми пропонуємо нашим обстежуваним, виявити в цьому процесі найслабкіші, з погляду вірогідності результатів, ланки. Нарешті, що важливо, такий підхід дозволяє зрозуміти те, що відповіді обстежуваних формуються під впливом досить значної кількості факторів, одним із яких може бути, наприклад, та властивість особистості, які ми прагнемо виміряти.

Безпосереднє відношення до вірогідності одержуваного, за допомогою опитувальників знання про особистість мають теоретичні погляди їхніх розробників. Дуже важко уявити опитувальник, в основі якого не було б тих чи інших уявлень про особистість, її структуру. Ці уявлення можуть бути неявні та досить прості, як у так званих емпіричних опитувальниках. За іншими опитувальниками (їх чимало) стоять теорії особистості, розроблювані протягом тривалого часу, понад те –теорії, що нерідко претендують на універсальність. Саме тому нами було приділено досить багато уваги аналізу такого особистісного виміру, як психотизм.

Отже, підводячи підсумки нашому розгляду проблем, пов'язаних з особистісними опитувальниками, ще раз підкреслимо, що дані, отримані з їхньою допомогою, мають імовірносно-орієнтуюче значення, вони не готова істина про суб'єкта, а основа для подальшого вивчення особистості. Тому діагностична робота не має бути для практичного психолога самоціллю, а покликана бути основою для розробки практичних рекомендацій щодо оптимізації психічного розвитку особистості з урахуванням конкретної теоретичної концепції і положень особистості, в межах якої розроблено відповідні опитувальники. Виходячи із цих положень, будується передбачувана модель досліджуваного феномена, відбирається низка діагностичних ознак, формується набір питань про поведінку чи переваги обстежуваного, які дозволяють оцінити ступінь вираженості вказаних ознак.